Час, мов стрімкий потяг, віддаляє свій плин у незворотну далечінь. І вже цієї весни минуло 40 років, як «мирний атом» на Чорнобильській АЕС став точкою відліку людських доль, сірою зоною розсіяного радіоактивного лиха, триваючого по­линового болю.

Чорнобиль торкнувся кожного. Особливо тих, хто став на шлях порятунку людей ціною свого життя, здоров’я, свого майбутнього. Хмільничани були в епіцентрі тогочасних подій та проявили мужність і самопожертву.

Іван РИБАК – хмільнича­нин, учасник ліквідації наслід­ків аварії на ЧАЕС, згадує:

- Мені було 26 років, коли сталася аварія. Я працював ін­спектором у справах неповно­літніх у Калинівському район­ному відділі УМВС України у Вінницькій області. І коли був наказ, що потрібно їхати на ліквідацію наслідків аварії на ЧАЕС у «зону відчуження», по­їхав не роздумуючи…

Приїхали в село Сидоровичі, що за межами 30-кілометрової зони від атомної електростан­ції. Там дислокувався штаб лік­відаторів. Сформували взвод - і вирушили далі, у Чорнобиль… Я був командиром взводу.

Найбільше тоді запам’ятала­ся тиша, порожні вулиці, поки­нуті хати, речі так і залишені - ніби люди вийшли на хвилину і не повернулися. Не було чути ані пташиного співу, ані люд­ського голосу. Лише виснаж­лива спека і постійне відчуття тривоги.

Пам’ятаю той солодкуватий присмак у роті… Ми тоді ще не до кінця розуміли, що це озна­чає, але організм уже відчував небезпеку. Горло дерло, постій­но хотілося пити.

Тоді й прийшло усвідомлен­ня, яка біда «накрила» Україну і наскільки потрібна наша участь.

Ми виконували свою робо­ту - евакуйовували людей, па­трулювали села, стежили за порядком. Хтось не вірив у масштаб трагедії і до останньо­го не хотів залишати дім. Інші ж їхали, забираючи лише найне­обхідніше, залишаючи все своє життя позаду.

Ті 15 діб запам’яталися. І на­віть через 40 років це не стає далеким минулим. Це пам’ять, яка нагадує: де закінчується людська недбалість, там почи­нається ціна, яку життям пла­тить увесь світ.

День, який зламав долі бага­тьом людям і сім’ям, ніколи не забуду. Вічна пам’ять усім, хто вже не з нами.

Зоя СОЛОВЙОВА - житель­ка с.Голодьки, ліквідатор­ка наслідків аварії на ЧАЕС, продовжує:

- Мені тоді було 31… Працювала продавчинею у ма­газині на території автостанції «Хмільник». Коли сталася ава­рія, пішла рятувати добровіль­но. Так я опинилася там – у що­денній роботі, зовсім поруч із не­безпекою. Працювала в їдаль­ні майже біля Чорнобильської атомної електростанції – всьо­го 800 метрів від реактора, де кожен день був напруженим до межі.

Минув місяць, повернулася до­дому. Та не для того, щоб залиши­тися, щоб розрахуватися з роботи і знову поїхати назад. У Чорнобилі пропрацювала 10 років.

- Найбільше в пам’яті зали­шилися пусті будинки, - прига­дує пані Зоя. - Десь забиті вік­на й двері, десь - відчинені… Але всі вони були ніби відрізані від життя. Якось зайшла в одну хату – двері були відчинені: на столі стояли баночки з варен­ням, поруч розкидані фотогра­фії, дитячі іграшки… Усе зали­шене поспіхом, без прощання.

А ще вразила та невимовна тиша… Така глуха й важка, ніби стискала зсередини…

Перед очима й досі «Прип’ятський парк» та всім ві­доме оглядове колесо. Його то­ді готували до відкриття. Мало бути свято, сміх, дитячі голоси. Але колесо так і не запрацюва­ло. Стоїть порожнє, нерухоме, як символ усього, що не встиг­ло відбутися.

Анжела ВЕРЕМІЙ - хміль­ничанка, вдова ліквідато­ра наслідків аварії на ЧАЕС, говорить:

- Коли сталася аварія на Чорнобильській АЕС, мій чоло­вік Олександр Олександрович працював в органах внутріш­ніх справ МВС України в м. Хмільник. І коли надійшов на­каз, разом із колегами вирушив у смертельну зону – у саме пе­кло. Щоденно несли непросту варту на зболених, опроміне­них дорогах… Бачили горе, від­чай і рішучість, на жаль, і тих, хто втрачав людяність в умовах біди, - мародерів.

Рядові та молодший офі­церський склад ночували просто неба - у лісі. Спали на землі, вкриваючись шинеля­ми. А станцію було видно як на долоні. «Пам’ятаю обго­рілі чорні дерева, нескінчен­ні колони машин, безперерв­не миття доріг і втомлені очі товаришів», - згадував тоді Олександр Веремій.

Чорнобиль став для нього випробуванням, що відібрало здоров’я і роки життя. Йому на­завжди залишилося 44…

Той квітневий ранок 1986 року навічно в людській пам’яті. Чорнобильські дзво­ни й досі нагадують про люд­ську недбалість і про силу всіх, хто тоді став між бідою та світом. Їхній подвиг – від­повідь нам, чому ми сьогодні маємо «завтра» і будемо ма­ти майбутнє.

Відділ інформаційної діяльності та комунікацій із громадськістю Хмільницької міської ради